Літературно-художнє видання

Іван Дзюба

Повернення Хоми Скептика

Представлення, впорядкування, вступне слово й коментарі Івана Дзюби.

Післямова Оксани Пахльовської.

В оформленні обкладинки використано фрагмент роботи Миколи Бутовича (1940–1950-ті рр.)

2020, 102 с., м'яка обкл. ISBN 978-617-615-101-2.

Вибірка фейлетонів Хоми Скептика, нашого сучасника, несистемного журналіста, схильного до неконтрольованої самодіяльної політології, всуміш з космологією, звіздарством, знахарством і чемним хохмацтвом. Післямова Оксани Пахльовської. Для широкого кола читачів.

УДК 83.34УКР1-8

Є електронна версія цієї книги.

Книга видрукована коштом гранту інституційної підтримки  державної установи "Український інститут книги".

ЗМІСТ

Вступне слово................................................ 3

Хома Скептик. Повернення з нізвідки в нікуди.... 15

Ризикована тема — суспільна етика.................. 72

Оксана Пахльовська. 
Феномен Івана Дзюби: Повернення  Сізіфа........ 81

Ті, хто обраховує вежі.................................... 94

ТІ, ХТО ОБРАХОВУЄ ВЕЖІ

Розумію, чому повернувся Хома Скептик. Він повернувся запитати: шановне панство, вас просто зовсім не цікавить майбутнє? Ви хочете остаточно і безславно занепасти? Ви, що могли б бути однією з потужних націй Європи, хочете бути скинутими, як сміття, у цю бездонну прірву радянщини, що зараз розверзлась так широко і просто регоче з ваших зусиль її оминути?!
Хома Скептик — альтер-его не лише Івана Михайловича Дзюби. Це голос сумніву і критичного мислення, голос європейської України, освіченої України, «літературної республіки», яка ось уже віками протистоїть щонайрізноманітнішим формам вандалізму. Хома Скептик не випадково вчився ще в Києво-Могилянській академії XVII cт. — єдиному університеті на весь православно-слов’янський світ. Доки не прийшла Росія, якій першу школу збудував українець Стефан Яворський, — і не знищила і академію, і все, що дихало і жило українськими традиціями, які в собі охоплювали культуру і латинську, і польську, і візантійську... А вже при Росії всі мали заговорити «голосом, свойственным русскому наречию», як наказала Катерина. І відірвана від Європи культура задихнулась.
Нині ж маємо цей вандалізм просто геть у знущальній формі через свою гранично мізерну суть.
Це той випадок, коли дуже не хочеться перечитувати написаного. Ця стаття про Івана Михайловича писалась на 16-му році Незалежності, а зараз гряде 30-й. Я просто принципово не змінюю в ній жодного слова. Бо вона й про сьогодні, тільки що масштаби знищення України збільшились, а інструменти цього знищення у формі сучасного політикуму знікчемніли до остаточного (?) дна.
Тоді йшлося про депутатів Верховної Ради, які розважали виборців грою у футбол, спрофанувавши здобутки 91­-го і 2004-го. І якщо тоді це був не вуличний футбол, а вулична політика, то сьогодні це вже проституція зі стажем, з обрезклими буряковими щоками, кілограмовими сережками із золота на обвислих вухах і мозком, з’їденим сифілісом.

Тоді йшлося про сили деконструкції України, проти яких Іван Михайлович і шістдесятники боролись у радянські часи — і в пострадянські, вже й після першого Майдану. А тут уже й другий Майдан. І війна. І та грандіозна й унікальна Україна, яка пішла з картонними щитами проти убивць з Кремля і Банкової. Ті неймовірні обличчя загиблих. Той дивовижний героїзм живих — і воїнів, і волонтерів, і лікарів, і просто кожної людини, що на різних фронтах у сьогоднішній Україні веде боротьбу за достойне життя.
А попри те — ті самі сили деконструкції України повернулись, розпаношились, їм несть числа. І знову трагічно повертається питання: чи вистоїть Україна, чи не впаде держава...
І грізним попередженням повертаються ті самі сюжети, тільки в катастрофічно погіршеній формі. Шістдесятники, зокрема, захищали депортованих татар, їхнє право повернутися на батьківщину. А сьогодні татари переживають остаточну депортацію, остаточний геноцид, — при цілковитому безсиллі України і світу дати відсіч державному тероризму сьогодні. А в донецьких краях, де народився Дзюба, триває війна, — на тій території Росія бореться проти України, проти Європи, проти демократичного світу.
У статті йшлося про російську матрьошку, з якої вискакують більші й менші шовіністи. Сьогодні вони просто витрусилися, як потеруха, з цієї старої потрісканої матрьошки.

І де з біса поступ?! Які смішні тріумфалістські заяви деяких поверхових з-дозволу-сказати-інтелектуалів, що ми ого-го, перемогли-вистояли. А де це ми перемогли, якщо в нас при владі — якщо не резиденти Росії, то злодії, якщо не злодії, то дебіли, а взагалі «три в одном», позаяк усі три іпостасі чудово вживаються одна з одною — й одна в одній?!
Та й те сказати. Падали держави, падали імперії. Не дивина. Давній Рим теж упав під навалою варварів. Але то хоч були мужчини в шкурах, вправні вершники, плечисті германці, які, врешті, й латину вивчили, і Біблію переклали, і хроніки написали. А тут і вандали якісь образливі. Пожмакані коміки в мокрих штанях або й взагалі без штанів, жалюгідні хихотуни і матерщинники, пістрява гопота радянських підворітень — на чолі однієї з найбільших держав Європи, яка була частиною всіх європейських драм і звершень.
І не сказати б, що хтось нав’язав. Саме суспільство вирішило не жити і не розвиватись. Ще давні філософи попереджали, що демократія може вироджуватися в охлократію. Пішов на гора люмпен. Так воно й по світу, бо замість Вашингтона — Трамп, замість Гавела — Земан, і не злічити всіляких орбанів, сальвіні та інших тролів, які чудово доповнюють епічний вальс австрійської міністреси-валькірії з російським орком. Але все ж тут Україна перевершила наявні непочесні зразки: знизу — охлократія, а зверху — лохо­кратія. І це не гра слів, а гра з життям майбутніх поколінь.
Так що можна зрозуміти в передмові гірко-іронічний тон Хоми Скептика і тоді, коли він говорить про Україну, — і коли говорить про Європу. Для шістдесятників Україна в Європі починалася з Європи в Україні. Як пояснити поколінням, які звикли одним кліком в Інтернеті за мить облітати світ, що таке заборонена Європа в забороненій Україні?! У Київському університеті була закрита кафедра навіть античних студій — і було заборонене вивчення давньої української літератури. Заборонений модернізм європейський — і модернізм український. Заборонені в суті своїй гуманітарні науки, замінені потворною псевдосоціологією та «науковим комунізмом».
Навіть тоді шістдесятники — вистояли. Не вони боялися системи, а система, врешті, боялась протестних інтелектуалів, — хоча б тому, що все ж замислювалась: а що там скажуть «за бугром»?! І при всій тупості, системній агресії, репресивному апараті (а це єдине, що працювало в радянські роки) — суспільство мало моральні ресурси на відродженння, — і таки ж було відродилось.
А зараз — не знаю. Можливо, у влади й немає сили на радянські репресії, але очевидно, що суспільство втрачає силу і волю до відродження. І, власне, у цьому — найбільша небезпека.

Вже після тих святкувань ювілею Івана Михайловича в 2006-му наступного року Дзюба написав книжку «Порно­кратія на марші» 1. Це був теж голос Хоми Скептика, який діагностував явище, що продовжує розростатися сьогодні до згубних для країни масштабів.
А після віршів про Сізіфа, які народжувались у 60-ті, Ліна Костенко знову написала про цю вічну повторюваність української історії:

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

Для мене не лише морально і професійно, а й по-людськи Іван Михайлович — невіддільний від життя нашої родини. Тому гіркота Хоми Скептика відлунює в мені стократ. Мені б хотілося попросити пробачення і в Мами, і в Івана Михайловича за те, що моє покоління не спромоглося вирятувати Україну вже в умовах Незалежності — так, як шістдесятникам — попри все — це вдалося в ті неможливі для порятунку країни і культури радянські часи.
Але життя продовжується — і продовжується робота. Ймовірно, Україна й цього разу віднайде в собі несподівані ресурси, — стане на повен зріст і струсить остаточно зі своїх плечей щебінь і павутину тої радянської катівні, що ніби й розвалилась, а все ще продовжує падати нам на голову і перегороджувати шлях у майбутнє.
Тому процитую слова з виступу Ліни Костенко на Круглому столі в газеті «День», присвяченому Іванові Дзюбі2. У цих словах теж сьогодні не доводиться міняти ані коми. На жаль. На щастя.

Ліна Костенко:
«Нам всім випала доля жити на зламі епох. Що ж до Дзюби, то він перейшов у нову епоху, не переламавшись надвоє, — тоді, коли чимало людей, на жаль, зламались... Він цілісний — не однаковий у різні часи, а саме — цілісний. В “тому” — радянському — суспільстві Іван Михайлович був камертоном (а доля камертона, до речі, страшнувата: раніше ним махали, а тепер хочуть прикласти до вуха, він-бо дає безпомилкову висоту звуку...). А в “цьому”, пострадянському, суспільстві Дзюба — скажу прикру річ — перестав бути камертоном, адже суспільство хворе, і через це він перетворився на діагноста. Пригадую, приміром, назву його недавньої статті “Вимирання слова” — що може бути страшнішим від цього явища?!
Ми повинні розуміти, що велика частина суспільства не знає й не читає те краще, що створене нашими сучасниками. Нещодавно я ознайомилась з рейтингом книг, які за 15 останніх років справили найбільший вплив на “український світ” (було таке опитування інтелектуалів у газетах). Так ось, Дзюби там немає! То я хочу запитати: що ж це за “український світ”, на який не справив впливу Іван Дзюба?!
Організм держави теж хворий. І, щоб вилікувати його, треба, аби ми не скиглили, а — працювали, маючи такого діагноста, як Іван Дзюба. В нього є одна “слабкість” — він працює в системі етичних координат, які зараз мало кому потрібні: і тому українському світові, який примовк, і тому антиукраїнському світові, що розперезався. Але я вірю, що Дзюба буде потрібний майбутньому поколінню “next”. Тепер же, в цей час дегустації міазмів, мимоволі згадується біблійне запитання з Книги Іова: “Де той, хто обраховує вежі?”. То я хочу сказати: Дзюба — з тих, хто обраховує вежі.
Коли нація стоїть на межі життя й смерті, я вас запевняю — вона вибере життя! І Дзюба дуже допомагає їй в цьому, — саме тому, що він діагност нашого часу».

© Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, 2020 р.