Літературно-художнє видання

Іван Дзюба, Повернення Хоми Скептика

Електронна! e-book.pdf    скачати

Представлення, впорядкування, вступне слово й коментарі  Івана Дзюби.

Післямова  Оксани Пахльовської.

В оформленні обкладинки використано фрагмент роботи Миколи Бутовича (1940–1950-ті рр.)

2020, 102 с., м'яка обкл. ISBN 978-617-615-101-2. 

Вибірка фейлетонів Хоми Скептика, нашого сучасника, несистемного журналіста, схильного до неконтрольованої самодіяльної політології, всуміш з космологією, звіздарством, знахарством і чемним хохмацтвом. Післямова Оксани Пахльовської. Для широкого кола читачів.

УДК 83.34УКР1-8

Є паперова версія цього файлу

ЗМІСТ

Вступне слово................................................ 3

Хома Скептик. Повернення з нізвідки в нікуди.. 15

Ризикована тема — суспільна етика.................. 72

Оксана Пахльовська. 
Феномен Івана Дзюби: Повернення  Сізіфа........ 81

Ті, хто обраховує  вежі.................................... 94

ТІ, ХТО ОБРАХОВУЄ ВЕЖІ

Розумію, чому повернувся Хома Скептик. Він повернувся запитати: шановне панство, вас просто зовсім не цікавить майбутнє? Ви хочете остаточно і безславно занепасти? Ви, що могли б бути однією з потужних націй Європи, хочете бути скинутими, як сміття, у цю бездонну прірву радянщини, що зараз розверзлась так широко і просто регоче з ваших зусиль її оминути?!

Хома Скептик — альтер-его не лише Івана Михайловича Дзюби. Це голос сумніву і критичного мислення, голос європейської України, освіченої України, «літературної республіки», яка ось уже віками протистоїть щонайрізноманітнішим формам вандалізму. Хома Скептик не випадково вчився ще в Києво-Могилянській академії XVII cт. — єдиному університеті на весь православно-слов’янський світ. Доки не прийшла Росія, якій першу школу збудував українець Стефан Яворський, — і не знищила і академію, і все, що дихало і жило українськими традиціями, які в собі охоплювали культуру і латинську, і польську, і візантійську... А вже при Росії всі мали заговорити «голосом, свойственным русскому наречию», як наказала Катерина. І відірвана від Європи культура задихнулась.

Нині ж маємо цей вандалізм просто геть у знущальній формі через свою гранично мізерну суть.

Це той випадок, коли дуже не хочеться перечитувати написаного. Ця стаття про Івана Михайловича писалась на 16-му році Незалежності, а зараз гряде 30-й. Я просто принципово не змінюю в ній жодного слова. Бо вона й про сьогодні, тільки що масштаби знищення України збільшились, а інструменти цього знищення у формі сучасного політикуму знікчемніли до остаточного (?) дна.

Тоді йшлося про депутатів Верховної Ради, які розважали виборців грою у футбол, спрофанувавши здобутки 91­-го і 2004-го. І якщо тоді це був не вуличний футбол, а вулична політика, то сьогодні це вже проституція зі стажем, з обрезклими буряковими щоками, кілограмовими сережками із золота на обвислих вухах і мозком, з’їденим сифілісом.

Тоді йшлося про сили деконструкції України, проти яких Іван Михайлович і шістдесятники боролись у радянські часи — і в пострадянські, вже й після першого Майдану. А тут уже й другий Майдан. І війна. І та грандіозна й унікальна Україна, яка пішла з картонними щитами проти убивць з Кремля і Банкової. Ті неймовірні обличчя загиблих. Той дивовижний героїзм живих — і воїнів, і волонтерів, і лікарів, і просто кожної людини, що на різних фронтах у сьогоднішній Україні веде боротьбу за достойне життя.

А попри те — ті самі сили деконструкції України повернулись, розпаношились, їм несть числа. І знову трагічно повертається питання: чи вистоїть Україна, чи не впаде держава...

І грізним попередженням повертаються ті самі сюжети, тільки в катастрофічно погіршеній формі. Шістдесятники, зокрема, захищали депортованих татар, їхнє право повернутися на батьківщину. А сьогодні татари переживають остаточну депортацію, остаточний геноцид, — при цілковитому безсиллі України і світу дати відсіч державному тероризму сьогодні. А в донецьких краях, де народився Дзюба, триває війна, — на тій території Росія бореться проти України, проти Європи, проти демократичного світу.

У статті йшлося про російську матрьошку, з якої вискакують більші й менші шовіністи. Сьогодні вони просто витрусилися, як потеруха, з цієї старої потрісканої матрьошки.

І де з біса поступ?! Які смішні тріумфалістські заяви деяких поверхових з-дозволу-сказати-інтелектуалів, що ми ого-го, перемогли-вистояли. А де це ми перемогли, якщо в нас при владі — якщо не резиденти Росії, то злодії, якщо не злодії, то дебіли, а взагалі «три в одном», позаяк усі три іпостасі чудово вживаються одна з одною — й одна в одній?!

Та й те сказати. Падали держави, падали імперії. Не дивина. Давній Рим теж упав під навалою варварів. Але то хоч були мужчини в шкурах, вправні вершники, плечисті германці, які, врешті, й латину вивчили, і Біблію переклали, і хроніки написали. А тут і вандали якісь образливі. Пожмакані коміки в мокрих штанях або й взагалі без штанів, жалюгідні хихотуни і матерщинники, пістрява гопота радянських підворітень — на чолі однієї з найбільших держав Європи, яка була частиною всіх європейських драм і звершень.

І не сказати б, що хтось нав’язав. Саме суспільство вирішило не жити і не розвиватись. Ще давні філософи попереджали, що демократія може вироджуватися в охлократію. Пішов на гора люмпен. Так воно й по світу, бо замість Вашингтона — Трамп, замість Гавела — Земан, і не злічити всіляких орбанів, сальвіні та інших тролів, які чудово доповнюють епічний вальс австрійської міністреси-валькірії з російським орком. Але все ж тут Україна перевершила наявні непочесні зразки: знизу — охлократія, а зверху — лохо­кратія. І це не гра слів, а гра з життям майбутніх поколінь.

Так що можна зрозуміти в передмові гірко-іронічний тон Хоми Скептика і тоді, коли він говорить про Україну, — і коли говорить про Європу. Для шістдесятників Україна в Європі починалася з Європи в Україні. Як пояснити поколінням, які звикли одним кліком в Інтернеті за мить облітати світ, що таке заборонена Європа в забороненій Україні?! У Київському університеті була закрита кафедра навіть античних студій — і було заборонене вивчення давньої української літератури. Заборонений модернізм європейський — і модернізм український. Заборонені в суті своїй гуманітарні науки, замінені потворною псевдосоціологією та «науковим комунізмом».

Навіть тоді шістдесятники — вистояли. Не вони боялися системи, а система, врешті, боялась протестних інтелектуалів, — хоча б тому, що все ж замислювалась: а що там скажуть «за бугром»?! І при всій тупості, системній агресії, репресивному апараті (а це єдине, що працювало в радянські роки) — суспільство мало моральні ресурси на відродженння, — і таки ж було відродилось.

А зараз — не знаю. Можливо, у влади й немає сили на радянські репресії, але очевидно, що суспільство втрачає силу і волю до відродження. І, власне, у цьому — найбільша небезпека.

Вже після тих святкувань ювілею Івана Михайловича в 2006-му наступного року Дзюба написав книжку «Порно­кратія на марші» 1. Це був теж голос Хоми Скептика, який діагностував явище, що продовжує розростатися сьогодні до згубних для країни масштабів.

А після віршів про Сізіфа, які народжувались у 60-ті, Ліна Костенко знову написала про цю вічну повторюваність української історії:

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

Для мене не лише морально і професійно, а й по-людськи Іван Михайлович — невіддільний від життя нашої родини. Тому гіркота Хоми Скептика відлунює в мені стократ. Мені б хотілося попросити пробачення і в Мами, і в Івана Михайловича за те, що моє покоління не спромоглося вирятувати Україну вже в умовах Незалежності — так, як шістдесятникам — попри все — це вдалося в ті неможливі для порятунку країни і культури радянські часи.

Але життя продовжується — і продовжується робота. Ймовірно, Україна й цього разу віднайде в собі несподівані ресурси, — стане на повен зріст і струсить остаточно зі своїх плечей щебінь і павутину тої радянської катівні, що ніби й розвалилась, а все ще продовжує падати нам на голову і перегороджувати шлях у майбутнє.

Тому процитую слова з виступу Ліни Костенко на Круглому столі в газеті «День», присвяченому Іванові Дзюбі2. У цих словах теж сьогодні не доводиться міняти ані коми. На жаль. На щастя.

Ліна Костенко:

«Нам всім випала доля жити на зламі епох. Що ж до Дзюби, то він перейшов у нову епоху, не переламавшись надвоє, — тоді, коли чимало людей, на жаль, зламались... Він цілісний — не однаковий у різні часи, а саме — цілісний. В “тому” — радянському — суспільстві Іван Михайлович був камертоном (а доля камертона, до речі, страшнувата: раніше ним махали, а тепер хочуть прикласти до вуха, він-бо дає безпомилкову висоту звуку...). А в “цьому”, пострадянському, суспільстві Дзюба — скажу прикру річ — перестав бути камертоном, адже суспільство хворе, і через це він перетворився на діагноста. Пригадую, приміром, назву його недавньої статті “Вимирання слова” 3— що може бути страшнішим від цього явища?!

Ми повинні розуміти, що велика частина суспільства не знає й не читає те краще, що створене нашими сучасниками. Нещодавно я ознайомилась з рейтингом книг, які за 15 останніх років справили найбільший вплив на “український світ” (було таке опитування інтелектуалів у газетах). Так ось, Дзюби там немає! То я хочу запитати: що ж це за “український світ”, на який не справив впливу Іван Дзюба?!

Організм держави теж хворий. І, щоб вилікувати його, треба, аби ми не скиглили, а — працювали, маючи такого діагноста, як Іван Дзюба. В нього є одна “слабкість” — він працює в системі етичних координат, які зараз мало кому потрібні: і тому українському світові, який примовк, і тому антиукраїнському світові, що розперезався. Але я вірю, що Дзюба буде потрібний майбутньому поколінню “next”. Тепер же, в цей час дегустації міазмів, мимоволі згадується біблійне запитання з Книги Іова: “Де той, хто обраховує вежі?”. То я хочу сказати: Дзюба — з тих, хто обраховує вежі.

Коли нація стоїть на межі життя й смерті, я вас запевняю — вона вибере життя! І Дзюба дуже допомагає їй в цьому, — саме тому, що він діагност нашого часу».

© Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, 2020 р.