ЦУШКО 
Сергій  Вікторович
 

Х О Р

(партитура буття)

Бусол приніс немовля –
ще одного Ісуса.
І я вкотре жахнуся:
як його стріне Земля?

Як його стрінемо ми –
небом народжені люди,
що між гризот і облуди
вже не змахнемо крильми?

Все, що він скаже, – дарма,
і що робитиме щиро.
Вкотре, позбавлені віри,
скажемо: – Бога нема!

Зробим усе, щоб він згас.
Вкотре, обачні пілати,
благословляємо втрати,
що убивають і нас.

Знову лелека летить,
довго кружляє над нами.
А під сумними горбками
стільки Ісусів лежить…

* * *

Ми – і сцена, і зала,
і артисти, й глядач,
шепіт, злети вокалу,
і прокльони, і плач.

Ми – надія і відчай,
мрії й самонаркоз.
Ми – троянди освідчень,
гнилофрукти погроз.

Ми – талантів планети
і сузір’я нездар.
І птахи, і тенета.
Ниций репертуар.
 

Наче вмілі – й безсилі.
Генетичний мінор.
Ми – Орфеї без цілі.
Ми – розкиданий хор.

*  *  *

Пташка  твоєї долоні
злякано зачаїлась
в кубельці моєї руки,
навіть не ворухнеться,
голосу не подасть.
Скільки ж зазнати треба
розчарувань і болю,
скільки надій згубити,
щоб не впізнати одразу
гніздо, що давно чекає
свою неповторну пташку.
Скільки потрібно часу,
щоб назавжди щасливо
пульси наші з’єднались
і зазвучала пісня
довірою сильних долонь.
 

У титрах мрій ми генії всуціль,
самі і сценаристи, й режисери.
Прем’єр уявних спокуша нас хміль,
довкола – доброзичливі партнери.

І ще в наївних кінопробах снів,
де барви одчайдушні й незрадливі,
де кожен більше прагнув, ніж умів,
ми оптимізмом молодим щасливі.

Та далі, де сюжетів сум’яття,
там, де регоче трагік, комік плаче,
знімальному майданчику життя
у жертву віддаємо плоть гарячу.

І в мить, коли обірвемо струну,
коли довкола озирнемось в тузі,
помітим, що самотні на кону,
що десь у буднях загубились друзі.

І скаржимося Богові – чому ж
на роль героїв знов не нас обрали?
І дивимося витвір ницих душ –
чужі, холодні телесеріали…

*     *     *

У нашого песика
дуже бідна лексика.
Скільки слів на світі є,
та він їх не визнає –
до людей, котів і ґав
знай одне лиш: “Гав!” та “Гав!”,
бо до школи не ходив,
української не вчив.

Все б нічого. Але він
поміж нами не один –
тільки й чути: “Блін!” та “Блін!”…
 

*     *     *

Для когось це, може, й не драма,
а я вкотре вже повинюся,
бо жив у столиці “Динамо”
й не знав про столицю Стуса.

*     *   *

Наснилося,
що я повчав квітку,
коли їй цвісти,
сонечко – як йому світити,
найкращого друга –
з ким і про що співати.
Та одного дня
квітка не розкрила пелюсток,
сонечко не визирнуло з-за хмар,
а засмучений друг
не заспівав жодної пісні.
Я заплакав –
і прокинувся.
Сьогодні ж перепрошу всіх,
кому не давав бути собою.