|
|
Навчальне видання Iсторiя
украiнськоi мови Видання друге, доповнене |
Видання
здiйснено
завдяки фiнансовiй пiдтримцi
Максима Маурiтссона
(Швецiя)
К89
Кузьменко, Юрiй
Iсторiя украiнськоi мови в конспектах
Юрiя Кузьменка: Навч. посiб.- К. : Унiв. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2003.- 124 с.
Видання друге, доповнене.- Бiблiогр.: с.88-90.
ISBN 966-7671-59-3
Роль мови у визначеннi
нацiональноi iдентичностi народу. Мова
i формування нацiональноi самосвiдомостi. Цi та iншi проблеми, що в час
розбудови незалежноi Украiни поруч з економiчними проблемами набули
першорядного значення, е темою одинадцяти конспектiв. Використовуючи численнi
iсторичнi документи, факти й висловлювання багатьох визначних дослiдникiв,
автор переконливо доводить милозвучнiсть, красу й невмирущiсть украiнськоi
мови, а вiдтак i народу, що ii створив.
ББК 81.2УКР-03
c Кузьменко Ю. О., 2003
c Унiверситетське видавництво <Пульсари>, 2003
Конспект 1
Дванадцятий рiк
iде розбудова незалежноi Украiни. Йде важко i непослiдовно. Все бiльше
украiнцiв приходить до розумiння, що наше "сьогоднi" значною мiрою обумовлене
нашим "вчора", а наше "завтра" закладаеться сьогоднi; що будiвництво нашоi
держави залежить лише вiд наших зусиль i нашого свiтогляду. <Украiнський
народ,- зазначае iсторик Станiслав Кульчицький,- сповнений духу нацiонально-культурного
вiдродження. Це знаходить свiй вияв, зокрема, у прагненнi мiльйонiв людей до
пiзнання власноi iсторii. Народ гостро вiдчув наслiдки здiйснюваноi сталiнщиною
впродовж трьох поколiнь деформацii iсторичноi свiдомостi i не хоче бiльше
миритися з цим. Потяг до iсторii поеднуеться з недовiрою до сучасних iсторикiв.
Певною мiрою ця недовiра обгрунтована. Багато науковцiв, особливо старшого
вiку, не можуть звiльнитися вiд хибних стереотипiв. Деякi з них i досi
протестують проти "очорнiння славного минулого" i в наступальному стилi
демонструють вiдданiсть "принципам". Для бiльшостi просто потрiбен час, щоб
заново осмислити свiй предмет, розiбратися в архiвному матерiалi i методах
дослiдження> [1; с. 5]. Багато вiкiв украiнцiв гнобили загарбники, зайди, запроданцi.
Однi переконували нас, що ми - малополяки, iншi - що малороси. I всi намагались
позбути нас нашоi iсторii та мови, виховуючи на iсторичних мiфах i нав'язуючи
чужу мову. Панас Мирний зазначав, що <найбiльше i найдорожче добро в кожного
народу - це його мова, ота жива схованка людського духу, його скарбниця, в яку
народ складае i свое давне життя, i своi сподiванки, розум, досвiд, почування>
[2; с. 8]. <Осягаючи довколишнiй свiт, установлюючи зв'язки мiж явищами
дiйсностi,- пише Маргарита Жуйкова,- нашi предки вiдображували iх у мовi.
Кожен народ вiдбивае в мовi найсуттевiшi риси власного свiтосприйняття, що
склалося в конкретних географiчних умовах, унаслiдок неповторного iсторичного
розвитку> [3; с. 123]. У серединi минулого столiття Костянтин Ушинський писав:
<Мова - найважливiший, найбагатший i наймiцнiший зв'язок, що з'еднуе вiджилi,
живущi й майбутнi поколiння народу в одне велике, iсторично живе цiле. Вона не
тiльки виявляе собою життевiсть народу, але е якраз саме це життя. Коли зникае
народна мова, народу бiльше нема!.. Поки жива народна мова в устах народу, до
того часу живий i народ. I нема насильства нестерпнiшого, як те, що хоче
вiдiбрати в народу спадщину, створену незчисленними поколiннями його вiджилих
предкiв. Вiдберiть у народу все - i вiн може його повернути; але вiдберiть
мову, i вiн нiколи бiльше вже не витворить ii, навiть нову батькiвщину може
створити народ, але мови - нiколи; вимерла мова в устах народу - вимер i народ>
[4; с. 10]. Цi думки видатного педагога генiально синтезувала поетеса Лiна
Костенко: <Нацii вмирають не вiд iнфаркту. Спочатку iм вiдбирае мову>. На думку
доктора фiлософii Катерини Шудрi: <Найприкрiшим для долi украiнського народу е
те, що багатосотлiтне поневолення i тоталiтарнi утиски призвели до широкомасштабноi
асимiляцii та значних деформацiй у нацiонально-культурному самоусвiдомленнi...
Поширеними стають явища маргiнальностi, iсторичного безпам'ятства, самозневаги
до власних культурних цiнностей. Вiдбуваються дестабiлiзацiя структури мови,
втрата ii престижу. З'являеться особлива категорiя "росiйськомовних" украiнцiв,
вiд матерi до дитини вже не передается у спадок рiдна мова. I як наслiдок -
руйнiвнi процеси у самосвiдомостi нацii, ii духовному розвитку. Народ без
власноi мови стае просто населенням, поволi зрiкаеться своеi культури i,
зрештою, втрачае природне почуття батькiвщини"[5; с. 6].
Ставлення до нацiональноi iсторii як до власноi духовноi спадщини, визначае
рiвень нацiональноi свiдомостi; втрата мови веде до втрати нацiональноi
iдентичностi. Ще й сьогоднi знаходяться сили, якi намагаються нас переконати,
що ми "не державний народ", бо "так исторически сложилось", що наша мова -
полонiзований "русский язык".
Наведенi далi iсторичнi факти, думки учених i громадських дiячiв нагадають
окремi сторiнки iсторii нашого народу, держави, рiдноi мови вiд найдавнiших
часiв до сьогодення.
Конспект 2
Iсторiя
слов'янства добре вiдома з iсторичних писаних джерел V ст. держав, якi
зiткнулись зi слов'янською експансiею, розпочатою з iхньоi прабатькiвщини мiж
Днiпром, Вiслою i Карпатами. Пiвденнi слов'яни утворили протодержаву на мiсцi
сучасноi Болгарii; вiдома й протодержава Кия - схiдних слов'ян на просторах
Схiдно-Европейськоi рiвнини. З часом вона отримала назву Русь (грецькою мовою -
Росiя, латинською - Рутенiя), хоча племенi з назвою "русь" в iсторичних
джерелах не зазначено. Навколо походження цiеi назви суперечки не припиняються
й сьогоднi.
На думку американського ученого О. Прiцака, Русь була спочатку полiетнiчним i
багатомовним торговельним союзом, що контролював торговi шляхи мiж Балтiйським
i Середземним морями [1; с. 35]. Вже в Х ст. Русь перетворилася на могутню
державу. Канадський iсторик О. Субтельний зазначае, що Русь була найбiльшою
полiтичною формацiею середньовiчноi Европи, <маючи, за рiзними пiдрахунками,
вiд 3 до 12 млн. населення i величезну територiю, що обiймала близько 800 тис.
кв. км (майже половина ii - в межах сучасноi Украiни)> [1; с. 53]. Пiдлеглих
цiеi величезноi держави звали русами, русинами, русичами або ж просто руськими
(пiдданими). Як пише В. Гейченко, <Руськими почали себе йменувати всi народи
Руськоi держави, яка, розширивши своi межi, стала називати новопридбанi землi
Великою Руссю на вiдмiну вiд Малоi Русi - метрополii. Аналогiчнi приклади з
iсторii вiдомi: Мала Грецiя - Еллада, Велика Грецiя - еллiнськi колонii>[6; с.
139].
Хрещення киян i християнизацiя Русi супроводжувались посиленою колонiзацiею
угро-фiнських земель, розширенням територii, на котрiй панувала мова пiвденних
слов'ян, якою була написана Бiблiя.
Мова наших предкiв з Малоi Русi, хоч i була близька до мови Бiблii, та все ж
вiдрiзнялась вiд неi. Мова Бiблii для наших предкiв - це свого роду латина, яка
не могла бути порушена в канонiчних текстах. <Та основним було те,- пише В.
Гейченко,- що нашi предки одержали абетку, пристосовану до звукових особливостей
власноi мови. Тому... жива мова пробивала собi дорогу в свiтських текстах. Так
утворилися своерiднi письмовi дiалекти... офiцiйноi мови, названi лiнгвiстами
"iзводами". Виникненню iзводiв сприяло й те, що мови рiзних племен рiзнилися
звуковим складом, тож один i той же звук мiг позначатися рiзними лiтерами i,
навпаки, однiй лiтерi вiдповiдали рiзнi звуки> [6; с. 140]. Лiнгвiсти
стверджують, що Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Нестор-лiтописець i
автор "Слова о полку Iгоревiм", як i нашi пращури-праслов'яни, вимовляли лiтеру
"г" так, як вона й зараз вимовляеться украiнцями, "_" вимовлялась як "i".
Угро-фiнськi племена, що населяли Ростовське, Суздальське, Володимирське,
Тверське та Московське князiвства, сприйняли слов'янську мову, але, як писав
росiйський учений В. Ключевський, <обруселая чудь... портила говор, внося в
него чуждые звуки... В говоре владимирском мы видим первый момент порчи
русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший
момент этой порчи> [7; с. 13]. При цьому угро-фiнськi племена (мурома, мещора
та iншi) сприймали слов'янську мову разом з релiгiею, з Бiблiею, написаною
канонiчною пiвденнослов'янською мовою. Вiдомий росiйський лiнгвiст О. Шахматов
зазначав, що основа росiйськоi мови майже на 90 вiдсоткiв - пiвденнослов'янська
[6; с. 140].
За цих умов писемна мова виконувала певною мiрою роль iероглiфного письма:
слово "пещера" розумiли i в Московii,
i в Болгарii, але однi вимовляли його "пешчера", iншi як "пештера"; слово
"д_вка" в Украiнi вимовляли "дiвка", а в князiвствах пiвнiчного сходу -
"девка".
Безупиннi руйнiвнi чвари руських князiв призвели до занепаду держави. I коли,
як пише О. Субтельний, <князь суздальський Андрiй Боголюбський у 1169 р.
захопив i розорив Киiв, а потiм вирiшив залишити його, повернувшись у своi
пiвнiчно-схiднi землi, стало очевидним, що полiтичне й економiчне значення
Киева дуже пiдупало. Остаточне зруйнування Киева монголо-татарами у 1240 р.
ознаменувало собою трагiчний кiнець Киiвського перiоду iсторii Украiни> [1; c.
50]. Як зазначае Г. Скрипник, <назва "Украiна" вживалася ще у Киiвських (1187
та 1189 рр.), а також Галицько-Волинських (ХIII ст.) лiтописах на означення
пiвденних i пiвденно-захiдних земель Давньоруськоi держави, у значеннi "край",
"краiна">[8; c. 6].
На цей час у межах Русi сформувалися народи, <кожен з яких претендував,- за
словами В. Гейченка,- на... назву руський: народ, що виник на слов'янськiй
основi в Малiй Русi,
й руськi народи на балтiйськiй та угро-фiнськiй основi у Великiй Русi> [6; с. 140].
Конспект 3
Кочiвникам-золотоординцям
спершу пiдкорилися землi колишнiх угро-фiнiв. За ними були пiдкоренi землi
власне слов'янськоi Русi. А давнi прибалти, що добровiльно ввiйшли до складу
Литви, уникли татарськоi неволi. Сьогоднi цi землi давньоi Русi вiдомi як
Росiя, Украiна та Бiлорусь.
120 рокiв Украiна була пiд владою татаро-монголiв. Протягом тривалого часу Киiв
не мав свого князя, а пiсля смертi останнього галицько-волинського князя
сусiднi держави - Литва та Польща,- що змiцнiли на той час, почали
експансiю земель Бiлорусi й Украiни.
У 1340-х роках литовський князь Ольгерд проголосив, що <вся Русь повинна
належати литовцям> i вступив на украiнськi землi. Вже до 1350-х рокiв Ольгерд
володарював у князiвствах лiвобережжя Днiпра, а 1362 року заволодiв Киевом.
У 1363 р. вiн рушив на Подiлля i, завдавши нищiвноi поразки татаро-монголам,
визволив вiд Золотоi Орди i пiдпорядкував собi бiльшу частину Бiлорусi та
Украiни (майже половину земель Русi). Пiд час просування Ольгерда вглиб Украiни
<населення,- як зазначае О. Субтельний,- часто вiтало його вiйська, що
переважно складалися з украiнських пiдданих або союзникiв> [1; с. 72]. Литовцi
переймали культуру украiнцiв, багато князiв прийняли християнство, а мова
бiльшостi населення князiвства - руська - стала офiцiйною мовою Литви. Академiк
М. Грушевський доводив, що Велике князiвство Литовське зберегло традицii Русi
бiльшою мiрою, нiж Московiя. По сутi воно стало вiдновленою руською державою.
Станова система Великого князiвства Литовського i, зокрема, Литовський статут,
як вiдзначае О. Субтельний, <справили великий вплив на визнання украiнцями
цiнностi таких понять, як установленi i гарантованi законом права. А
усвiдомлення цього пов'язувало украiнцiв iз захiдною полiтичною й правовою
думкою>[1; с. 82].
У ХIV ст. рiзниця мiж церковною i свiтською мовами в Украiнi зросла, хоч
писемна, якою користувалися тут, майже не вiдрiзнялась вiд мови в
пiвнiчно-схiдних князiвствах. Мова Бiблii, на той час поширеноi писаною
украiнським iзводом, згiдно з розпорядженням Константинопольского патрiарха,
була повернута до пiвденнослов'янськоi основи. Це явище отримало назву другого
пiвденнослов'янського впливу.
Початок експансii Польщi на Украiну поклав Казимир Великий: 1340 р. вiн вступив
у Галичину. Зневажливе ставлення до некатоликiв як до людей культурно i
морально неповноцiнних викликало опiр украiнцiв. Лише у 1366 р. вiйна
закiнчилася пiдпорядкуванням Галичини i частково Волинi. Спочатку поляки
називали цi землi "королiвством Руським", поряд з латиною вживалась i руська
мова. Та поступово украiнцiв пiдпорядковували чужiй нацii з iншою релiгiею i
культурою, а з середини ХIV ст. тут упроваджено латину як офiцiйну мову, багато
галицьких бояр перейняли католицьку вiру.
У серединi ХV ст. значно погiршилися стосунки мiж украiнською i литовською
знаттю у зв'язку з реформами литовського князя Казимира, спрямованими на
централiзацiю влади: Волинь на польський зразок була перетворена на провiнцiю
пiд управлiнням урядника великого князя.
З приходом татаро-монголiв у пiвнiчно-схiднi землi Русi, руськi князiвства
стали васалами Золотоi Орди.
1243 р. володимирський князь Ярослав, батько Олександра Невського, одержав вiд
засновника й хана Золотоi Орди Батия ярлик на князювання та був призначений
старшим серед руських князiв. Олександр Невський породичався з ханом, син Батия
став названим братом князя. Для збирання данини Олександр Невський запросив на
своi землi спецiальнi татарськi загони. З часом порiднення слов'янськоi
правлячоi елiти з татарською досягло такого рiвня, що широко вiдомий у Европi
московський цар Iван Грозний по батькiвськiй лiнii був нащадком Дмитрiя
Донського, а по материнськiй - Мамая.
З ослабленням Золотоi Орди князiвства пiвнiчного сходу Великоi Русi на чолi з
Дмитрiем Донським 1381 р. виступили проти неi об'еднаним вiйськом. I хоча вони
не позбулись володарювання татаро-монголiв, князiвства Великоi Русi ставали
незалежнiшими. На територii сучасноi Росii набирала сили Московська держава, що
претендувала на мiсце спадкоемицi Руськоi держави, хоч столиця Русi - Киiв -
перебувала за межами Московii. Свою владу московськi князi, якi в результатi
столiть ординського панування не мали можливостi познайомитися з принципами
захiдноi законностi, будували за татаро-монгольським зразком, мрiючи про владу
в православному свiтi. <Протягом поколiнь,- значае О. Субтельний,-
запобiгаючи ласки своiх володарiв-ханiв Золотоi Орди, московськi князi
посiли провiдне мiсце серед росiйських князiвств. Iз часом свою першiсть вони
перетворили на владу: у 1474 р.
Москвi пiдкорилося князiвство Ростовське, в 1478 р.- Новгород iз його багатими
i неозорими володiннями, а в 1485 р.- останнiй серйозний суперник - Тверське
князiвство>[ 1; с. 76].
1480 р. Москва скинула багатовiкове татаро-монгольське iго - московський князь Iван
III припинив сплату данини ординським ханам, прибрав собi титул "государя всiя
Русi" i проголосив, що землi колишньоi Русi мають тепер належати Москвi.
Росiйський академiк О. Пипiн так характеризував Московщину того часу:
<Поглощённая задачей созидания государства, все больше уходившая в свое
исключительное мировозрение, Москва вместе с тем впадала в ту религиозную и
национальную нетерпимость, которая должна была закрыть ее китайской стеной от
всяких иноземцев и иноверцев, порождала крайне национальное высокомерие, а
наконец преграждала путь к просвещению: потому что национальное высокомерие
было вместе религиозным фанатизмом, и все иноверные народы представлялись
погаными, с котроыми нельзя иметь общения... Заподозрены были сами греки,
Литовская Русь и Малая Русь также оказались под большим сомнением...> [9; с.
131]. В аристократичних колах Москви з'являеться назва новоi держави у виглядi
грецькоi форми слова Русь - Росiя. Але Европа, як i ранiше, офiцiйною мовою -
латиною - нововиниклу державу називае Московiею або ж Татарiею, а словом
"Рутенiя" позначае землi iз центром у Киевi.
Свою експансiю на украiнськi землi Москва почала в 1490-х роках i вже 1522 р.
вiдiбрала у Литви Чернiгiв i Стародуб [1; с. 77].
***
E-mail: mail@pulsary.com.ua
Last updated: 24.05.2003.