Художньо-документальне видання
Бойко
|
 |
В оформленні використано фотоматеріали Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, автора. Малюнки А. Горської та О. Зарецького. На обкладинці — портрет А. Горської |
Книжка
видана коштом
Фундації ім. Івана Багряного
(США)
ББК 83.34УКР6
Б77Бойко Л. С.
Подвижник духу: Док. і факти з життя Б. Антоненка-Давидовича.— К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2003.— 392 с.: іл.
ISBN 966-7671-49-6
“Подвижник духу”— це художньо-документальна розповідь про двадцятилітні поневіряння Б. Антоненка-Давидовича в сталінських концтаборах Сибіру та на засланні. До книжки увійшли протоколи допитів, спогади та інші документи про судові процеси над видатним українським письменником, а також судові справи його дружин, покараних не тільки за їхній зв’язок з “ворогом народу”, а й звинувачених у “контрреволюції” та “націоналізмі”.
ББК 83.34УКР6
© Бойко Л. С., 2003
© М’ясковська Н. В., Мамаєва І. В.,
макет і художнє оформлення, 2003
© Університетське видавництво “Пульсари”, 2003
В С Т У П
Беручись за перо з наміром створити цю книгу, я пригадав зізнання Юрія Мушкетика, якому наприкінці 50-х—початку 60-х років минулого століття випало працювати разом із героєм цієї книжки в журналі “Дніпро” і добре пізнати Б.Антоненка-Давидовича не з чужих переказів, а з уст оповідача і його опублікованих згодом спогадів та циклу “Сибірських новел”. Все це дало йому підставу для сумовитого висновку: “Я не знаю трагічнішої долі, ніж доля Антоненка-Давидовича”.
В унісон Ю. Мушкетикові й А. Дімаров вважав Б. Антоненка-Давидовича “людиною важкої, трагічної долі”, який ніби для того й був народжений, щоб його весь вік терзали темні, злі сили, провокували й знущалися з нього. “Я,— писав А. Дімаров,— взагалі не зустрічав більш трагічної постаті, ніж Б. Антоненко-Давидович. Життя ніби взялося дослідити на ньому, що може витримати людина. Але він так і залишився незламним”.
Має рацію і його вірний друг Євген Михайлюк, слушно кажучи, що хоч “у літописі життя Антоненка-Давидовича набагато більше нещасливих, похмурих сторінок, ніж світлих, але він ніколи не вміщався в темні рамці страдника, від природи був життєлюбом-епікурейцем (водночас і стоїком), багатогранною індивідуальністю” 1.
Так, письменникові довелося випити гірку чашу до дна. Лише перелік пережитого ним вражає: спочатку юнацькі поневіряння “на шляхах і роздоріжжях” 1917—1919 років. Згодом — чотириразові арешти опричниками ЧК-ГПУ в 1922—1923 роках і запроторення до Лук’янівської в’язниці. В 20-х — на початку 30-х років шалене цькування у пресі з навішуванням найкрамольніших ярликів та звинувачень у прокурорському тоні на кшталт: “розперезаний трубадур і речник войовничого фашизму”, “апологет гітлеризму”, “войовничий націонал-шовініст” і т. п. А чим далі, тим страшніше: чотири судові політичні процеси 1935-го, 1937-го, 1942-го і 1951-го років
і як наслідок — протягом 20-ти років довелося пройти всі кола Дантового пекла — сталінсько-єжовсько-беріївських сибірських концтаборів і присуд на довічне заслання. Нарешті, довгождана реабілітація і знову шалене цькування аж до самої смерті... Про сімейні негаразди годі й казати.
Звичайно, важливим джерелом дослідження концтабірної “одіссеї” Б. Антоненка-Давидовича є передусім цикл його “Сибірських новел”, а також уривки з його спогадів, які стосуються цього періоду, особливо — його початку. Вони надзвичайно цікаві. І все ж пам’ятаймо, що “Сибірські новели”, хоч і побудовані на достовірній основі й зображають особисто пережите, все ж таки це художні, чи, точніше — художньо-документальні твори. Деякі з них написані від першої особи, де автор постає безпосереднім учасником подій або свідком, спостерігачем, тобто дійовою особою, яка хоч і не бере активної участі в полемічних розмовах, але все бачить, чує з перших уст і все почуте передає з документальною точністю. В таких випадках уривки з них ми залучаємо до своїх коментарів. Отже, у книзі переважають документи, хай і не позначені точністю, оскільки складалися тенденційно, з метою будь-що звинуватити арештованого в антирадянщині, ворожості, злочинності й неодмінно засудити його якщо й не до розстрілу, то не менше як на 10 років концтаборів.
Про гулагівську “одіссею” Б. Антоненка-Давидовича переконливо свідчать вперше опубліковані у цій книзі архівні документи слідчих справ, які близько семи десятиліть зберігаються в залізних сейфах колишнього КДБ, а тепер СБУ та Росії.
Під час підготовки цих матеріалів до друку в автора іноді мимоволі закрадався сумнів: чи буде читачеві цікаво читати протоколи дізнань і судові постанови? Та чим уважніше й глибше я вникав
у їхній зміст, тим більше схилявся до мудрого Вольтерового афоризму: “Всі жанри хороші, крім нудних”.
Воістину так. У цьому не раз переконуєшся, гортаючи сторінки зразків цього сумнозвісного “жанру”, в якому так “яскраво” виявили себе єжовсько-беріївські майстри протокольних справ. Акцентую, що книга ця розрахована на серйозного читача, а не на любителя легковажного чтива, до того ж переважно іншомовного, від якого вгинаються полиці вуличних кіосків та базарних розкладок.
Як на мене, то ці матеріали, попри всю свою неоднозначність, такі промовисті самі по собі, що, здається, не завжди вимагають особливих і розлогих коментарів. Уважний і проникливий читач, сподіваюсь, легко переконається в сказаному і належно поцінує “глибокодумні” справи запопадливих слідчих та їхніх вірнопідданих новітніх сікофантів.
Чи не єдина вільність, до якої я вдався,— це згрупував слідчі матеріали і розташував їх у хронологічній послідовності, аби допомогти читачеві з максимальною достовірністю простежити за розвитком подій, ходом слідства й суду. А ще зробив низку скорочень у документах, у яких неодноразово повторюються біографічні дані,
а також інші повтори, наприклад, запитання слідчих і відповіді на них підсудного або показання свідків під час перехресних допитів. Але при цьому в усіх випадках не змінив по суті жодного слова і не вдався до жодної, навіть найменшої, спроби прикрасити постать підсудного. Факти і тільки факти в їх оголеному й первинному вигляді без жодного щонайменшого домислу.
Поділяю думку С. Білоконя, висловлену ним у цікавій статті “Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД” (“Розбудова держави”, 1992, № 6) і підтриману відомим дисидентом Романом Корогодським, про “цілковиту неможливість відтворити за справами НКВД (НКВС) справжньої трагедії жертв терору”. Як учасник багатьох допитів, “співбесід” у КДБ, що відбувалися протягом 1965—1979 років, він підтвердив правильність інтуїтивної здогадки вченого, доведеної скрупульозним аналізом документів: страшну правду навіки приховано, оскільки наявності психологічного тиску й фізичних тортур довести неможливо.
Ознайомившись із десятками томів судових справ шістдесятників, він “з усією відповідальністю” засвідчив, що “всі ці “документи” — лише фабульна канва архівних трагедій, які розігрувалися за стінами отих мініатюрних кімнаток для слідчих (столик, два стільці — все) і величезних панських кабінетів з довжелезними столами для засідань…” (“Березіль”, 1993, №№ 9—12, с. 152—161).
Саме виходячи з цього, я також дещо прокоментував, скориставшись передусім спогадами самого Б. Д. Антоненка-Давидовича, записаними на магнітофонну плівку незадовго до смерті, а також спогадами найближчих друзів та рідних письменника, опублікованими у збірнику “Багаття”, книзі дочки Ярини Голуб “Мій батько Борис Антоненко-Давидович”, а також розпорошеними по інших виданнях. З них читач дізнається про ті вельми важливі й промовисті деталі, які з різних, переважно суб’єктивних, причин, що ними керувалися слідчі, не потрапили до протоколів, що є головним і неспростовним джерелом нашого дослідження.
Передусім це стосується тих епізодів, де йдеться про “однодільців” Б. Антоненка-Давидовича по судових процесах над ним, а з їхніх свідчень вважав за доцільне подати й прокоментувати лише витяги з протоколів допитів про їхні зв’язки з Антоненком-Давидовичем і дані йому характеристики.
Лише 1989 року — в пік горбачовської перебудови та гласності, коли навіть такі закриті установи, як КДБ, почувалися не вельми затишно, під тиском громадськості та преси змушені були трохи відпустити гайки і неохоче відчинити бодай деякі сейфи для дослідників
і дещо показати.
Мабуть, все ж таки відчуваючи непростиму провину КДБ за свої діяння, зокрема, за знищені рукописи письменника, тодішній голова КДБ Голушко згодився якось пом’якшити конфліктну ситуацію
і притлумити наше обурення, відтак дозволив мені, як дослідникові, ознайомитися з матеріалами судових процесів над Б. Антоненком-Давидовичем 1935, 1937 і 1951 років. А оскільки судовий процес 1937 року відбувався на БАМЛАЗі, а ще точніше — на далекосхідній станції Урульга, зберігались вони аж у Благовєщенську, то голова КДБ України на моє настійливе прохання таки доручив своїм підлеглим запросити цю справу, що й було зроблено, до того ж (слід віддати йому належне), досить-таки оперативно.
Відтак, власноручно переписавши в зошит (адже тоді в архівах КДБ для дослідників комп’ютерної техніки ще не було) документи трьох процесів, я був вражений їхнім драматизмом і тоді ж таки подумки заприсягнувся опублікувати їх якнайповніше в Україні.
До втілення цього задуму мене спонукала й заохочувала ще одна причина. А суть її така: влітку 1967 року, підготувавши до друку передмову до книги вибраних творів Б. Антоненка-Давидовича “На довгій ниві”, а також нарис про його життя і творчість, я був запрошений у гості до письменника. Обговоривши і “розвиднивши” всі спірні питання, ми перейшли до творчих планів майстра художнього слова. На моє запитання про те, над чим він працює, Борис Дмитрович відповів, що пише повість про самого себе, яка називатиметься “Що коштує чорний хліб”.
Згодом (13 листопада 1969 р.) у листі до свого давнього друга і видавця низки його творів Дмитра Нитченка в Австралії Борис Дмитрович підтвердив, що працює над автобіографічною повістю з такою назвою, а ще два роки по тому в листі до того ж Дм. Нитченка від 9 квітня 1972 року на запитання, коли ж письменник почне писати спогади, Б. Антоненко-Давидович відповів, що він уже пише автобіографічну повість, перша частина якої — “Удосвіта” — присвячена розповіді про дитинство та юність і завершується весною 1917 року
і що це має бути перша частина трилогії “Що коштує чорний хліб”.
Вона народжувалась важко. Перші дві частини були заарештовані кадебістами, трималися в сейфах і лише недавно побачили світ зусиллями Б. Тимошенка: повість “Удосвіта” в журналі “Дніпро” (2000, № 3—4), — лише через 30 років після її написання, друга частина спогадів “На шляхах і роздоріжжях” (“Смолоскип”, 1999) — про національно-визвольні змагання 1917—1919 рр. та свою участь у них.
Стрімко спливали дні, місяці, роки, задумів було багато, а часу для їхнього втілення лишалось обмаль, а здоров’я — ще менше. Письменникові довелося внести суттєві корективи у свої плани. Якось друг письменника Євген Михайлюк порадив Борисові Дмитровичу, мовляв, “ти був не тільки очевидцем, а й учасником Ренесансу в двадцяті роки й “Розстріляного відродження” — в тридцяті, спілкувався з десятками тодішніх літераторів, більшість яких разом з тобою стали жертвами більшовицького терору в тридцяті роки,— то й пиши спогади про ці справді трагічно доленосні для України роки, зокрема й про свої багаторічні поневіряння в сталінських концтаборах. Саме такі спогади стануть, при твоєму хисті, дорогоцінними документами того складного часу, першоджерелом для теперішнього покоління, яке останнім часом так спрагло шукає Правди про свою Батьківщину, щоб розібратись у ній і зорієнтуватись, що слід нині робити далі.
Борис Дмитрович уважно мене вислухав і, дещо присмучений, подякував за щире слово, а через кілька днів відновив попередню розмову, сказавши мені: “Я раніше задумав, як ти знаєш, автобіографічну тетралогію “Що коштує чорний хліб”, але, ще раз обміркувавши, вирішив обмежитись трилогією, яку назву “На шляхах і роздоріжжях”. Перша її частина — про дитинство і юність, частково вже відома тобі. Друга частина — про національно-визвольні змагання в 1918—1919 роках. Третя частина — про український Ренесанс і “Розстріляне відродження”, про розгул червоного терору в тридцяті роки. У цій частині будуть безпосередні мої спогади, в т. ч. записані на плівку, але інколи трохи “урізані”, оскільки окремі реалії того періоду я маю намір показати в белетризованій формі, котра дає мені, як письменнику, ширші художні можливості для багатограннішого зображення тогочасних подій і проникливішого заглиблення в психіку своїх персонажів”.
Що ж до спогадів про свої поневіряння в слідчих ізоляторах, тюрмах, у сталінських концтаборах, то він мав намір цей матеріал відтворити у вільній белетризованій формі, ведучи мову то від першої особи, то від третьої, залежно від художнього задуму. Це будуть переважно більші й менші оповідання (з них уже деякі написано), котрі мав намір об’єднати під загальною назвою “Сибірські новели”.
Складність дослідження саме цього, надзвичайно драматичного, а багато в чому й трагічного періоду в житті Б. Антоненка-Давидовича полягає в тому, що, на відміну від аналогічних періодів у житті, скажімо, Т. Г. Шевченка, Ф. М. Достоєвського чи Павла Грабовського, які залишили по собі десятки листів до найближчих друзів, написаних під час перебування в засланні, численні спогади, опубліковані невдовзі після їх відходу у вічність, а згодом, уже в наш час, досліджені, прокоментовані та узагальнені у численних працях науковців, на превеликий жаль, Б. Антоненко-Давидович не залишив по собі жодної сторінки власноручно написаних спогадів, щоденників чи бодай “захалявних” записів про свої 20-річні поневіряння в концтаборах та на засланні. Не залишилося й жодного листа письменника-в’язня до друзів по нещастю, як і їхніх листів до нього. А втім, воно й не дивно, бо з ким же він міг листуватись, коли найближчих друзів тоді вже не було: Гр. Косинку — розстріляно, Є. Плужника й В. Підмогильного засуджено й запроторено на Соловки, Івана Багряного також заслано в “края не столь отдаленные…” Навіть ті три листи, написані до Гр. Косинки ще з “добровільного заслання” до Алма-Ати у січні-травні 1934 року, які були вилучені при арешті “терориста” Косинки й фігурували на судовому процесі Б. Антоненка-Давидовича 1935 року і в яких слідчий намагався будь-що віднайти “компромат”, були знищені слідчими “путем сожжения”, тож від них залишилась у протоколі допиту Б. Антоненка-Давидовича від 28 липня 1935 р. лише одна невеличка цитата.
Так само не лишилося жодного листа письменника з концтаборів і заслання до своєї першої дружини Віри Баглій та другої — Наталі Карпенко. А вони ж листувалися. Та 1 жовтня 1938 року під час обшуку й арешту Наталі Карпенко на квартирі письменника було вилучено і знищено 22 листи від нього, що й зафіксовано в “Справі”.
Як бачимо, з першоджерелами не густо. Тож нам нічого іншого не залишається, як користуватися тим, що маємо, та ще протоколами судових справ, зокрема — показаннями свідків. Але тут виникають свої складності — до протоколів слід ставитись вельми критично, бо й серед слідчих та свідків траплялися всякі люди — і порядні,
і професійні донощики-“сексоти”, до того ж зовсім неосвічені.
Та ще раз повернімося до авторського задуму написати тетралогію “Що коштує чорний хліб”. Доводиться з сумом констатувати, що її третій частині так і не судилося бути написаною.
А тим часом, судячи з назви задуманої тетралогії, мені видалось логічним, що в останній частині її мала бути розповідь письменника про свою концтабірну “одіссею”. Бо де ж іще, як не в таборах та засланні, Борис Дмитрович повною мірою спізнав, “що коштує чорний хліб”? І я зважився заповнити цю “білу пляму” у спогадах про його багатостраждальне життя, щоб хоч якоюсь мірою відтворити задуману, але так і не реалізовану до кінця автобіографічну повість, тобто її третю частину.
Усвідомлюю всю міру своєї “зухвалості”. Бо й справді — хіба можна в усій повноті розповісти про двадцятилітні поневіряння в концтаборах і засланні героя книги, не побувавши самому за ґратами жодного дня? Адже весь мій особистий “досвід” на цьому терені зводиться до єдиного епізоду, свідком якого мені довелося бути на початку 50-х років, коли я служив на Балтійському флоті. Так-от, саме тоді, в силу обставин, мені довелося побувати в Пермській області, а також у Сибіру, зокрема в Решотах Красноярського краю.
Якось у надвечір’я осінньої сльотавої погоди я йшов вузькою вуличкою сибірського селища. Раптом із-за рогу мені назустріч з’явилася чимала (до сотні) колона в’язнів місцевого концтабору в супроводі кількох охоронців з гвинтівками “на взводі” і з вівчарками — по одному спереду і в кінці колони та по двоє з боків. Заскочений зненацька, я не знав, на яку ступити, лише інтуїтивно відчуваючи, що ця зустріч неминуча, бо збочити нікуди — обабіч непролазні нетрі та хащі. Отож і попрямував назустріч колоні, одягнутий у морську форму.
Коли між нами вже було якихось метрів п’ятдесят, я почув різкі окрики охоронців: “Моряк! Отойди в сторону!” Загавкали вівчарки — збуджено й агресивно, уздрівши “чужака” у незвичній формі. Мені стало незатишно й тривожно. Миттю усвідомивши, що в моїй ситуації не до жартів, я рішуче звернув з дороги метрів на три і став ніби вкопаний, пильно вдивляючись в обличчя в’язнів.
Колона зеків справляла гнітюче враження. Проходячи повз мене, вони також не зводили очей з екзотичної постаті моряка, мабуть, міркуючи: звідки ти взявся тут, матросе? Ще б пак! По збуджено-стриманій колоні прокотився приглушений гомін. Старший охоронець суворо крикнув: “Прекратить разговоры! Подтянись!”
В’язні принишкли й, сумовито оглядаючись на мене, човгали шкарбанами, гумовими чунями далі. А я все стояв мов укопаний і дивився їм услід, аж поки вони зникли в сутінках. І спливали в пам’яті рядки з повісті М. Коцюбинського “Фата моргана”, вивчені у школі напам’ять, про те, як “брудною розгрузлою дорогою йдуть заробітчани... чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа. Йдуть і зникають у сірі безвісті…” Але це були не заробітчани, а зеки, які, за висловом героя нашої книги, працюють “не рідному батькові й не за готові гроші…”
Те несподіване й незвичне видиво назавжди вкарбувалось у моїй пам’яті, але тоді я ще нічого не знав про Б. Антоненка-Давидовича, навіть прізвища його не чув, бо воно тоді було заборонене. Й ось тепер, заглиблюючись у судові справи письменника, дізнаючись про те, де, ким і як працював він у колоні № 48, я одразу ж згадую ту колону в’язнів у сибірських Решотах і ловлю себе на тому, що отієї кількахвилинної зустрічі з колоною зеків надто мало для написання такої відповідальної книги.
І пригадалося мені застереження самого письменника, висловлене в його листі до Надії Суровцової від 8 червня 1976 року. Надсилаючи їй книжку якогось молодого автора “Прописан на Колыме”, він просив її: “Наберіться терпцю прочитати першу нецікаву половину, щоб далі прочитати про знайомі Вам місця й обставини… Ви, напевно, знаєте далеко більше, ніж молодий автор книжки, про ту, забуту Богом, землю, де відбувались колись несосвітенні діла, але, гадаю, Вам цікаво буде побачити, як це уявляє собі людина, що “не вкусила від древа пізнання добра і зла…”.
Мені не хотілося б опинитися в становищі того “молодого автора”, тим паче, що я вже не молодий. Може, краще було б, коли б цю книжку написав хтось із його ближчих друзів-шістдесятників, які, може, й більше “вкусили від древа пізнання добра і зла”, ніж я. Та, на мій подив, вони чомусь не поспішали та не поспішають і досі…
До всього цього наді мною тяжіло застереження Льва Толстого: “Писати треба тільки тоді, коли відчуваєш у собі цілком новий, важливий зміст, ясний для себе, але незрозумілий людям, і коли потреба висловити цей зміст не дає спокою”. І все ж після деяких вагань я відважився ризикнути, мовляв, услід за Стусом, якщо не я, то хто ж? Якщо не тепер, то коли ж? Ось так — у ваганнях та сумнівах — і народилася ця книга.
Читаючи протоколи допитів та очних ставок, слід мати на увазі, що вони суттєво відрізняються од стенограми, яка фіксує все дослівно з усіма нюансами й відхиленнями, до найменших подробиць, тоді як протокол, з більшою чи меншою мірою правдивості, передає лише суть розмови слідчого з арештованим. До того ж точність і докладність протокольного запису значною мірою залежить від того, хто веде запис, яку мету ставить, від його ставлення до особи допитуваного, міри об’єктивності, чесності, зрештою, від елементарної грамотності й сумлінності. А оскільки порядних і чесних серед них було обмаль, то й наслідки кривосуддя були відповідні.
До того ж слід пам’ятати (і на цьому не раз наголошував Борис Дмитрович), що “допит ведеться за схемою запитань слідчого, він же формулює і записує до протоколу відповіді”. Звичайно ж, це робиться під тиском, під примусом. При цьому термінологія добирається найжорсткіша. Якщо йдеться про нібито “участь” обвинувачуваного в якійсь організації, то слідчий інакше й не називає її, як “таємна”, “антирадянська”, “контрреволюційна”, “терористична”, “націоналістична”, “ворожа”.
Звертаю увагу читача ще й на таку особливість: майже всі протоколи закінчуються словами: “Протокол записано з моїх слів правильно і мені прочитано” або: “Прочитав особисто сам” — і підпис допитуваного, як правило, на кожній сторінці оригіналу. Тож, здавалося б, у протоколі сама правда і тільки правда. Та, на жаль, це далеко не так.
Про суттєву відмінність між висловленим свідченням і записаним до протоколу письменник майстерно розповів і в спогадах,
і, зокрема, в новелі “Де подівся Леваневський”, у якій слідство веде той самий Чусовітін, який у 1937 році допитував і Б. Антоненка-Давидовича.
Немає потреби наводити увесь протокол. Звернемо увагу лише на манеру слідчого “шити справу” та формулювати відповіді звинувачуваного на запитання. Допитавши, слідчий сказав, що “на перший раз досить”, і запропонував допитуваному прочитати й підписати протокол. Євграф Горєлов “узяв папір і став читати чітко написані рядки. У протоколі було написано ніби те, що казав Євграф Фірсович, і разом із тим відчувалась якась тональна різниця між сказаним і записаним, але виявити її й заперечити він уже не міг. Занадто стомився від нервового напруження й збентеження, щоб заглиблюватись у зміст і критично аналізувати щось. Непевною рукою він підписав три сторінки протоколу і якийсь час вагався, куди покласти перо на столі слідчого” 2.
Про велику різницю між записаним у протоколі й справжнім станом речей свідчить і запис про соціальне походження персонажа. Наприклад: “Слідчий занотував: “Освіта вища”. І це було правильно. Але хіба такий лаконічний запис міг сказати про страшне приниження батька, коли він, низько вклоняючись, намагався з усіх сил догодити п’яним купцям, потурав усім їхнім диким забаганкам, втрачав не тільки людську гідність, але й людське обличчя! Ось що коштувала гімназія!.. Нічого цього не відбивав протокол допиту, і що більше думав про нього Євграф Фірсович, тим дужче дратувала його і хитрість слідчого, і брак наполегливості під час допиту самого Євграфа Фірсовича. Заснув він, змучений думками, аж перед ранком” (т.2, с.85).
Подібну механіку протоколювання допитів підтвердив із власного сумного досвіду й Іван Іванов, який розкрив слідчому механізм допитів під час першого слідства у 1936—1937 роках:
“Мої зізнання могли бути записані неправильно, оскільки мої допити були частими, тривалими і настільки виснажливими, що я підписував протоколи допитів, не читаючи їх, а в кінці слідства мені не дали можливості ознайомитися з матеріалами моєї справи” (Цит. за кн. Івана Ільєнка “ У жорнах репресій”, 1995, с. 227).
Отож і я готую до видання цю свою книжку і ніби відчуваю на собі якщо й не осудливий, то принаймні дещо скептичний погляд
і “знуджено-чемний” вираз обличчя любителя легкого чтива, і вчувається невдоволене зауваження: “Ну, от, скільки можна про жертви?.. читач уже знудився тими протокольними описами (то голодомор 1933-го, то великий терор 1937-го). А тут знову ще одна книжка про жертви, і що вона додає? ”
Або слухаю доповідь Юрія Мушкетика на ІІІ з’їзді письменників України в жовтні 2001 року і чую з його вуст чимось подібний, але інакше акцентований докір: “Множаться і множаться праці про факти совітської системи, ми довели цю критику до вищої точки, уже всі все знають про “революційну законність” і “класовий підхід”, і для тих, хто розірвав з ними в думках давно, нічого не міняється, а тих, хто прикипів до них спогадами про колишнє власне благополуччя чи владарювання, уже не переконати…”3 (“Літературна Україна” від 25 жовтня 2001).
Все ніби й так, але не зовсім. То правда, що знадобилося аж 7 десятиліть, щоб нарешті переконатися самим і на державному найвищому рівні переконати світ чи принаймі міжнародну комісію незалежних юристів у тому, що голод 1932—1933 років — то не фізіологічне явище, а національна трагедія, геноцид проти українського народу, наслідок цинічної форми штучного політичного терору, який створив глобальну соціогуманістичну катастрофу в історії людства. Нарешті ухвалено рішення Верховної Ради України про встановлення Національного Меморіалу жертв голодомору та політичних репресій, у якому має бути втілено біль і спокуту перед невинно загиблими і ненародженими нашими співвітчизниками.
Ухвалено також звернутися до Генеральної Асамблеї ООН з проханням визнати голодомор 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. Все це стало можливим завдяки створеному в Києві Інституту дослідження геноциду на чолі з вірним другом України — доктором Джеймсом Мейсом, а також завдяки численним публікаціям наукових досліджень істориків і соціологів, правників і політологів, які донесли до світу так довго і вперто замовчувану трагедію України.
Так, протягом останнього десятиліття вийшло в світ чимало цікавих та серйозних досліджень і про жертви голодомору 1933-го,
і про сталінські репресії. Назвемо бодай деякі з цих книжок: Гр. Костюк, “Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки)”; Роберт Конквест, “Жнива скорботи” і його ж двотомник “Большой террор” (переклад з англійської); дослідження доктора Джеймса Мейса; книга-меморіал В. Маняка та Л. Коваленко “33-й: голод”; Сергій Білокінь, “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”, книга удостоєна Шевченківської премії 2002 р., та його ж “Механізм більшовицького насильства”; збірник “…З порога смерті…” (Письменники України — жертви сталінських репресій), упорядкований О. Мусієнком; книги Ю. Шаповала “Людина і система” (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні); В. Пристайко, Ю. Шаповал, “Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924—1934”; Шаповал Ю., Золотарьов В., “Всеволод Балицький: особа, час, оточення”; В. Солдатенко, “Українська революція”; О. Шугай, “Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду”; Р. Корогодський, “Довженко в полоні”; В. Мельник, “Суворий аналітик доби Валер’ян Підмогильний”… А це ж тільки дещиця з написаного й виданого у книжках,
а ще ж публікації в періодиці, як-от хоча б і стаття автора цих рядків “Геноцид очима письменників” (часопис “Золоті ворота”, 1994, № 4(10)...
Отже й справді ми вже знаємо про це чимало, але ще далеко не все. І має рацію С. Білокінь: “Здається, ніби все вже знаєш про цю страшну машину, а відкриєш “справу” і віри не ймеш — до такого додуматись!”
Та, попри все, я поділяю щодо цього слушну думку відомого історика української літератури, також репресованого у 30-х роках, професора Гр. Костюка (США), який у листі до В. Мельника від 25.10.1991 року, зокрема, писав: “Я знав про всі ті арешти, але я не знав, як ті убивники розправлялися з багатьма жертвами. До речі, найцінніші матеріали допитів. Дуже важливо виявити, як допиту
вали, в чому“признавався” кожний. Це не ганьба. Це — масова психоза, яку мусять вивчити психіатри, політики, філософи...” (Підкреслення наше.— Л. Б.)3.
Звісно, про всі жертви сталінізму не розповісти, адже їх близько 10 мільйонів. Але серед мільйонів є постаті непересічні, видатні, знакові, зокрема, ті, що належать до “Розстріляного відродження”. Вони полишили глибокий слід в історії української літератури й культури, а їхні драматичні й трагічні долі та життєвий досвід вельми повчальні. Тож про них конче треба розповісти. Нехай знають правду про них і “Озиме покоління”, й “Нова генерація”, щоб, прийшовши до влади, вони не дивувалися й не робили запізнілих “відкриттів”, подібних до тих, що їх лише в 1993 році зробив колишній ідеолог ЦК КПУ, а згодом президент України Леонід Кравчук, мовляв, “ми знали, що був сам факт голоду, але багато людей, я можу це сказати й про себе, не знали справжніх причин і масштабів трагедії” (“Українська газета” від 7—20 жовтня 1993 року).
Нарешті, останнє застереження. Напевно ж, читач розуміє, що всі допити не тільки в Росії, а й в Україні провадились російською мовою, а відтак і протоколи та всі інші документи велися на “общедоступном”. Тож переді мною постало питання: як публікувати всі ці численні документи — мовою оригіналу чи в перекладі рідною мовою героя цієї книжки? Звісно, мені було б куди легше й простіше подати все так, як було записано, і лише коментарі — українською. Отже — знову видавати двомовну книгу? Але ж цього так не любив і проти цього так наполегливо й послідовно боровся все життя Борис Антоненко-Давидович. Відтак вирішив перекласти, але при цьому максимально дотримуючись оригіналів. Може, дещо і “втратив” у колориті. Мені, наприклад, шкода було перекладати такі улюблені “перлини” чекістсько-кривосудної термінології, як хоча б оці евфемізми: “мера пресечения способов уклонения”, “продовольственные затруднения” (тобто голодомор 1933-го), “изъятую контрреволюционную литературу уничтожить путем сожжения”, “направить в ссылку на поселение”, “засудить к высшей мере социальной защиты — расстрелу”. (Мимоволі виникає запитання: “защиты” кого й від кого?). Або чого варта вимога слідчого до підсудної дружини письменника “охарактеризовать политическую физиономию мужа”, а потім повідомити їй про те, що “приговор обращен в исполнение”.
Та, вкотре переконавшись, що “жанр” протоколу такий обмежений у своїх можливостях, а мова слідчих та свідків-урків у записах недолугих протоколістів така прямолінійно-дубова, дійшов висновку, що шкодувати, власне, нема за чим. Тож мені залишалося одне: якнайсумлінніше і якнайточніше передати зафіксоване в документах рідною мовою, що я й прагнув зробити, хоч це часом було й не просто, а вже, що з того вийшло, нехай читач судить сам.
Отож, читачу, книжка у твоїх руках. Суди ж мене судом твоїм суворим, а я у відповідь хіба що тільки й можу сказати висловом давніх латинян: “Feci, quod potui, faciont meliora potentes” (“Зробив, що зміг, і нехай, хто може, зробить краще”).
Л. Бойко
.....................
“Ну, так расскажите, как дошли вы до жизни такой?”
Питаю: “Какой?”
“А вы сами знаете. Да, кстати, на каком языке вы желаете вести допрос? Мне безразлично: на русском, украинском. На любом из англосакских”.
Я кажу: “Поскольку вы начали на русском, очевидно, вам легче будет по-русски, а мне безразлично, на каком языке. Так что ведите по-русски, а я буду отвечать по-русски”.
“Ладно. Так вот, как дошли вы до терроризма?“
Я кажу: “Оставьте эту фантасмагорию. Вы же прекрасно знаете: никакой я не террорист, это все — фантазия”.
“Нет, это не фантазия. Вот прежде всего подпишите, что вам обвинение предъявлено…” (“Сибірські новели”, с. 301).
І Хаєт підсунув “ПОСТАНОВУ” такого змісту:м. Київ. 20 січня 1935 р.
Я, уповноважений секретно-політичного Відділу УДБ НКВС УРСР Проскуряков, розглянувши матеріали злочинної діяльності Антоненка-Давидовича Б. Д., 1899 р. народження, українця, Засулля колишн. Полтавської губернії, батько — робітник-залізничник, мати за соц.походженням дочка священика, освіта незакінчена вища, колишнього член КП(б)У, члена УКП, яка полягає в тому, що Б. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович належав до контрреволюційної організації, котра ставила своєю метою повалення Радянської влади і боротьбу шляхом індивідуального терору з керівниками партії та радвлади, і вбачаючи у вчинених обвинувачуваним Антоненком-Давидовичем діях ознаки злочинів, передбачених ст.ст.54.8 та 54.11 КК УРСР, ухвалив:
На підставі ст. ст. 93, п. 2 і 103 КПК УРСР розпочати в цій справі попереднє слідство.
Копію цієї постанови надіслати військовому прокуророві.
Уповноважений СТВ Проскуряков
Згоден: Нач. 2 відділу СТВ Пустовойтов
Затверджую:
Заст.нач. СТВ УПБ НКВС УРСР РахлісА тим часом Хаєт продовжував тиснути на допитуваного, аби зламати його:
“Вы обвиняетесь по статье 54, пункт 8/8 и 11, то есть — террористическая организация и террористическая деятельность. Подпишите, что вы ознакомлены с предъявленным вам обвинением. Так. Теперь прочтите постановление правительства. Вот из газеты: “Дела террористов должны разбираться в продолжение недели и подлежат только лишь суду Военной коллегии. Помилованию и обжалованию не подлежат. Приговор может быть только один — расстрел, который приводится немедленно, сразу же после вынесения приговора”. Подпишитесь, что вы ознакомлены с этим постановлением правительства”.
Підписав.
Одержавши підпис звинуваченого на “Постанові”, слідчий Хаєт продовжив:
“Вот теперь говорите, как дошли вы до жизни такой?”
Ну, я знову кажу, що це фантастика і т. д.
“Знаем. Поехали в Алма-Ату и думали, що мы там вас не найдем. Ми везде бы вас нашли!”.
“Так меня и искать нечего было. Я ж переписывался с женой,
с украинским издательством. Я предлагал на Украине издать антологию казахской литературы, а в Казахстане, в казахском издательстве,— издать антологию украинской литературы в казахском переводе. Вы же прекрасно знаете”.
“Да. Но, тем не менее... Вы там тоже занимались подготовкой к террористической деятельности. Имейте в виду, что я должен в продолжение 10 дней закончить ваш допрос. А через 10 дней с вами будет говорить Военная коллегия во главе с товарищем Ульрихом”*.
Потім виявилось, що цього Ульріха теж розстріляли.— Це кривавий кат. Це ж під його головуванням Косинку розстріляно, Фальківського, Влизька.
Ну, так десь близько п’ятої години мене повернули назад. Привезли. Причому в тюрмі відбій о 10-й годині, одразу не заснеш, десь там об одинадцятій годині починаєш дрімати, а вже о 12-й чи о 1-й тебе будять на допит. Привозять о 5-й годині ранку, а о 6-й вже “подъем”. І спать тобі не дають. Причому, навіть якщо ти одягнувся, сидиш і мимоволі куняєш, а дозорець весь час заглядає в прозурку, так званий “волчок”, і, якщо бачить, що ти куняєш: “Встать! Ходите по камере! Не дремайте!” Якщо не послухаєшся — тебе садовлять у карцер. А карцер — це прикра штука. Вас роздягають зовсім, підеш у льох, цементна підлога, ніякої постелі нема, повно щурів, їсти дають 300 грамів хліба і через день — баланду. Туди попадати мало було охоти. Я намагався все-таки не спати. Але кожної ночі о 1-й годині мене викликають на допит.
..................
...................................
Редактор Г. Г. Лозинська
Художнє оформлення та макет
І. В. Мамаєвої, Н. В. М’ясковської
Комп’ютерна верстка
С. П. Нікіфорова
Коректор В. П. Зуб
Палітурні роботи виконали:
О. М. Ганнисик, Т. Ю. Замішайло,
Я. П. Намака
Підписано до друку 25.03.2003.
Last updated: 06-05-2003.
© Pulsary, 2003